Мир

"Наші вчинки повинні свідчити про Бога", — протоєрей Андрій Нагірняк про соціальне служіння і миробудування

Тільки за останнє десятиліття українці пережили Революцію Гідності, війну, яка триває восьмий рік, COVID-19, що охопив увесь світ. А тепер – ескалацію на північних та східних кордонах та загрозу повномасштабного вторгнення російських військ в Україну.

Протоєрей Андрій Нагірняк, заступник голови відділу соціального служіння УГКЦ, про те, де у ці тяжкі часи шукати Бога і де Його точно немає. А також – що таке соціальне служіння і як, зважаючи на такі виклики, воно здійснюється.

Карітас – не організація, а діяльна любов

– Що стало каталізатором розвитку соціального служіння у нас? Адже відомо, що у пострадянські часи в Україні такого явища практично не існувало.
– Каталізатором – Революція Гідності. Це було неймовірне об’єднання українців, з якого потім народився потужний волонтерський рух.
У 2016 році УГКЦ провела перший Всеукраїнський форум соціального служіння, на який були запрошені різні ініціативи – задля створення спільного простору дій. На основі цих напрацювань написана Стратегія розвитку, яка була пізніше представлена на Синоді єпископів нашої Церкви. Це започаткувало системний підхід. Ідея полягала в тому, щоби створити таку всеохоплюючу атмосферу карітасу, бо карітас – не лише назва організації, це ідея діяльної любові. Перша енцикліка Папи Бенедикта XVI називалася «Deus Caritas Est», де він розглядає "карітас" як милосердну любов, яку має здійснювати кожен християнин та кожна церковна спільнота. Також він підкреслює триєдину місію Церкви: літургійну (богослужіння, молитви), благовіствування Доброї Новини і проповідування Слова Божого та, власне, служіння ближньому — Карітас. Всі три є рівноважливі.
Карітас як милосердна любов, яку має здійснювати кожен християнин та кожна церковна спільнота

Розуміємо, що з різних причин, зокрема, через радянське минуле, соціальне служіння не було на належному рівні у житті Церков, парафій, християн в Україні. Очевидно, наше суспільство і вся церковна спільнота мусіли дозріти до того, аби воно стало загальноприйнятною практикою. До слова, коли Папа Павло VI говорив про Карітас, то наголошував саме на його виховній ролі у церковній спільноті.
Багато з нас любить оперувати євангельськими цитатами. Одна з найвідоміших: «А як ти чиниш милостиню, – хай не знатиме ліва рука твоя, що робить правиця твоя, коли даєш милостиню, щоб таємна була твоя милостиня, а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно». (Євангеліє від Матея 6:3-4). Ми спробували доповнити цю настанову, оскільки, дані рядки про те, що не маємо гордитися своїми добрими вчинками і внутрішньо сприймати їх як свою заслугу. Але в Євангелії також говориться: «Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі». (Євангеліє від Матея 5:16).
Інакше кажучи, наші вчинки повинні свідчити: по-перше, про Бога, Який є добром, любов’ю, та про карітас, по-друге, про нашу віру («Так само й віра, коли діл не має, мертва сама в собі» (Послання апостола Якова 2:18)) і, по-третє, також про нагоду іншим приєднатися до благодійності.



Наші вчинки повинні свідчити про Бога

Ми довго і системно працювали над тим, аби соціальне служіння в УГКЦ сформувалося й інституалізувалося. І думаю, що нам це вдалося. За час: від першого форуму у 2016-му до 2020-го програмою активізації соціального служіння було охоплено понад 400 парафій. Якраз тоді постали виклики, пов’язані з COVID-19, що стало ще одним стимулом до дій. Наприклад євангелізаційна спільнота «Виноградник», що діє при Патріаршому соборі Воскресіння Христового у Києві, створила групу «Sobor.Help». Спершу вона допомагала старшим людям, які не могли виходити під час локдаунів на вулицю, – купували продукти або ліки їхнім або своїм коштом. Були періоди, коли роздавалися до сто-сто п’ятдесять продуктових наборів в місяць вартістю до 400 грн кожен. Нині «Sobor.Help» опікується більше мешканцями місцевої громади, а це біля сорока осіб, сімей, що опинилися в складних життєвих обставинах. Тобто, кількість скоротилася, бо для нас постало питання не фінансового, як це зазвичай буває, а більше обмеження людського ресурсу. Служіння волонтерів є благодатним, але й виснажливим. Мені подобається фраза з фільму «Небеса реальні». Парафіянка каже до пастиря: «Спасіння світу – не ваше завдання. Це зробив Ісус».

Реальність – є місцем об’явлення Бога

– Здається, у християнській психології навіть є такий термін – синдром Ісуса…
– Серед інших багатьох прикладів успішного соціального служіння: отець Василь Уліщак з Лубен на Полтавщині. Хоч там невелика громада, але священик зумів організувати обіди раз на тиждень для бідних, подарунки до Дня Святого Миколая для тих, хто опинився в складних життєвих обставинах, та інші акції. І от йому на соціальне служіння жертвують необов’язково греко-католики. Він і озвучив думку про те, що через COVID-19 люди стали чутливіші до потреб один одного.
Через COVID-19 люди стали чутливіші до потреб один одного

– Крім того, восьмий рік війна в країні… УГКЦ часто виголошує проповіді у відповідності до подій в реальному часі.
– Такий стиль проповідування, коли Євангеліє відповідає на життєві ситуації, доволі поширений останні двадцять років, коли виховалася значна кількість нових священників. Очевидно, за останні десять-вісім років він став ще помітнішим. Я думаю, це – справжність. Мені імпонують слова російського богослова Сергія Аверинцева, мовляв, Бог присутній всюди, окрім одного місця – наших фантазій, бо є реальним. Отже, реальність і є місцем об’явлення Бога. І, навпаки, мрійливість, надуманість є ілюзією, де Його нема.
Реальність і є місцем об’явлення Бога. І, навпаки, мрійливість, надуманість є ілюзією, де Його нема

– Отче Андрію, поділіться особистим досвідом про те, як віра допомагає Вам не тривожитися надміру, зберігаючи внутрішній мир та ментальне здоров’я?
– Люблю жарт про Папу Івана XXIII, який казав: «Господи, то – Твоя Церква, Ти нею і переймайся, а я лягаю спати». (Посміхається). Це якраз розуміння того, що роби все можливе від себе, а неможливе зробить Отець Небесний. Може, деколи щось не допрацьовуєш, бо бачиш, що вже понад твою силу. Усвідомлюєш: навіть якщо зробив би, все одно не вийде так досконало, як довершено може зробити Бог, – що дає можливість відпускати справи, події, не дати себе затягнути в круговерть негативу, зневіри… Апостол Павло зазначав: «Браття, знаємо, що тим, які люблять Бога… усе співдіє на добро» (Послання апостола Павла до Римлян, 8:28).
Десять років тому у мене була онкологія. Якось говорили з Апостольським нунцієм, тоді архиєпископом Томасом Галліксоном, який теж склав пожертву на моє лікування:
– Ну, то був важливий досвід в житті, – зізнався я.
– Важливий. Але один раз вистачить, – резюмував він.
Люблю повторювати слова «…а праведник житиме вірою своєю» (Авакума, 2:4).



«Чітко пов’язуємо церковне життя із буттям суспільства»

– Не дивлячись на те, що за останній час кількість вакцинованих українців зросла, у нашому суспільстві досі багато тих, хто проти обов’язкового щеплення (таких особливо чимало серед християн). Тим не менше, Глава УКГЦ вакцинувався ще у березні, далі – духівництво і ті світські, хто працюють в Церкві або співпрацюють з нею. Врешті, пункт вакцинації відкрито в головному соборі греко-католиків. Як Вам вдається переконувати вірних, долаючи їх страхи щодо тем чіпізації, останніх часів і т.д.?
– З цим важко давати раду. Люди, які перебувають під впливом таких думок, не чують інших зазвичай. Деколи їх переконувати – марна справа. Просто треба дати Богові можливість та час діяти.
Просто треба дати Богові можливість та час діяти.

Коли говорять про останні часи, то я кажу, мовляв, для когось може й вечір не настати. Маємо бути завжди готові стати перед Богом. Але навіщо нагнітати замість того, щоби жити?!. Такі тенденції є в кожній конфесії. Однак це також наші вірні. І вони мають право на свої думки та погляди. Натомість ми маємо ставитися до них з повагою.
– Отче, наскільки наше суспільство живе стереотипами? Наприклад, коли тільки-но донеччани та луганчани з окупованих територій переїжджали ближче до центру і у Правобережну Україну, часто мешканців тих під’їздів, де вони купували або винаймали квартири, сахалися, мовляв, донецькі в’їхали. Ходили розмови про особливості їх поведінки. На Вашу думку, стереотипів і страху стало менше, адже донецькі роками вже живуть серед нас?
– Відповім на своєму прикладі. У 2003 році я, 30-річний священик, переїхав зі Львова до Києва. Пішов вчитися на магістерську програму із соціальної роботи Києво-Могилянської академії. Пригадую, було ставлення, не скажу, що особисто до мене, а до Української Греко-Католицької Церкви як до трохи сектантської. Як казав напередодні приїзду Івана Павла Папи Римського в Україну один скандально відомий православний митрополит, мовляв, слово «католик» походить від слова «кат»… Коли я ходив на зустрічі з проблематики охорони здоров’я чи освіти в МОЗ та МОН, мене садили десь на задвірках. Тепер все змінилося: до греко-католиків прислухаються як до виразників експертної думки. Ми чітко пов’язуємо церковне життя із буттям суспільства. В контексті всіх тих процесів наша позиція зустрічає принаймні повагу, якщо не повне сприйняття.
Коли почалася війна, наші громади хоч і є нечисельними на Сході – у Краматорську, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Маріуполі – здійснювали потужні ініціативи – для військових, вимушених переселенців, родин в складних життєвих обставинах… Тільки гуманітарної допомоги через наші Карітаси на місцях надано на мільйони євро. Це не могло не змінити ставлення до нас в цій частині України. Що називається, «По їхніх плодах ви пізнаєте їх». (Євангеліє від Матвія 7:16).



Три різновиди миробудування Церкви

– У 2017 році Комісією з соціального служіння Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій була прийнята Стратегія участі Церков у миробудуванні. Ви, отче, – один із її авторів. За ці роки, які практичні кроки здійснено? До речі, цікаво було почути від одного протестантського пастора про те, що у зоні конфлікту, наприклад, у містечках, селищах, наближених до окупованих територій, за мир сприймаються часто практичні речі: допомога з продуктами харчування для малозабезпечених чи багатодітних родин, медикаменти – для осіб старшого віку, утеплення осель… Тобто, там мир став синонімом життя.
– Стратегія участі розроблялася міжконфесійним товариством як пропозиція для Церков та релігійних організацій зайняти певну проактивну позицію у цьому процесі, оскільки розуміємо, що часто Церкви хочуть перетворити з суб’єктів на об’єкти, використавши у руйнуванні миру.
Часто Церкви хочуть перетворити з суб’єктів на об’єкти, використавши у руйнуванні миру

УГКЦ спробувала діяти відповідно до згаданого документу. Через благодійну мережу церковного фонду Карітас України ми втілили багато миробудівничих проєктів. У нас є три різновиди проєктів і вони мусять взаємодіяти між собою, що дає синергетичний ефект:
– гуманітарні;
– розвиткові;
– миробудівні.
Отож ми допомагали гуманітарною допомогою: брикети для опалення, встановлення/відновлення вікон, вода (доставка чи буріння свердловини), ремонтні роботи, надання медичної допомоги…
Згадані ж розвиткові проєкти стосуються, приміром, надання послуги соціальної опіки над людьми похилого віку, а також допомоги у забезпеченні самостійного життя, зокрема в працевлаштуванні (консультування щодо пошуку роботи, пошук роботи, навчання/підвищення кваліфікації)... Наприклад у Харкові, Маріуполі, Краматорську, Запоріжжі, Одесі, Києві, організовували школи підприємництва, які допомагали людям започаткувати власний невеликий бізнес.


З колегами з Української Освітньої Платформи

Очевидно, мир починається із базових потреб в їжі, помешканні, теплі… У цьому нема нічого нового. Пригадайте, яка стратегія була Греко-Католицької Церкви в Галичині сто років тому? Вона починалася з кооперативів. У праці «Як будувати рідну хату» Митрополит Андрей Шептицький писав про розбудову економічної спроможності громади. А також важливим елементом вважав просвітницьку працю. (Згадаймо організації "Просвіти"…). Ми теж в теперішньому часі на це звертаємо увагу.
Мир починається із базових потреб в їжі, помешканні, теплі…

Суто миробудівні проєкти мають кілька форм діяльності: надання психологічної допомоги (воїни АТО/OОС, родини загиблих, вимушено переселені особи…), заходи «Жива бібліотека», зустріч родин загиблих, виставки і покази фільмів, конференції та круглі столи…
Повертаючись до теми Стратегії з миробудування, то зараз йдеться про базову, фундаментальну розбудову миру в Україні – в сім’ях, спільнотах, місцевих громадах.
– Така собі внутрішньоукраїнська інтеграція.
– Так.

Бракує майданчиків для простого спілкування між Церквами

– Отче Андрію, на Вашу думку, чи можливо ефективно сприяти миру на Сході України без УПЦ МП?
– Неможливо. УПЦ МП не демонструє агресивної позиції щодо цього питання. Це вже добре. Мусимо це цінувати, розуміючи, який тиск здійснюється на них. У Всеукраїнській Раді Церков і релігійних організацій (ВРЦІРО) УПЦ була присутня і за часів Революції Гідності. Щоб ви розуміли, у ВРЦІРО рішення ухвалюються консенсусом. Що це означає? Якщо УПЦ сказала би «ні», рішення не може бути ухвалене.
Це про вищий рівень. А є ще середній та нижчі рівні – йдеться про єпископів, священиків. У комісії соціального служіння ВРЦІРО працюємо над різними темами, наприклад, медичне капеланство. Тож маємо зустрічі в різних областях, на які приходять і священики УПЦ МП. Наприклад митрополит Львівський і Галицький Філарет, що відповідає за ці питання в УПЦ МП, теж бере активну участь в таких міжконфесійних подіях.
Дуже нам бракує майданчиків для простого спілкування. Бо якраз такі зустрічі часто знімають напругу і ми вже не ставимося один до одного як ворогів. І це поширюється не лише на нього і мене, а й на структури, які представляємо.
Нам бракує майданчиків для простого спілкування

* * *

Інтерв’ю підготовлено для Релігійно-інформаційної служби України за сприяння Фонду миру та розвитку.
https://risu.ua/nashi-vchinki-povinni-svidchiti-pro-boga--protoyerej-andrij-nagirnyak-pro-socialne-sluzhinnya-i-mirobuduvannya_n125345?fbclid=IwAR0cud5DwAZfTdek5uj2ec1DgMk107OW1L5zyTnBfBBu-ZnEaFeeUKEGV40