Мир

«Нам треба буде пахати – саме пахати для розбудови нашої держави»

«Шалом тобі! Мене звати Микола Романюк, – таким є вступ до блогів пастора. 48 років тому я народився в Бориславі. Вихований у баптистській родині, з 18 років почав самостійне шукання і пізнавання Бога. Вивчав німецьку в Дрогобичі, а богослов’я в Одесі, де врешті й одружився. Останні 24 роки мешкаю в Ірпені, де є старшим пастором Ірпінської біблійної церкви ЄХБ та віднедавна Головою об’єднання церков євангельських християн баптистів Києва і Київської області. У нас з дружиною двоє синів, донька, невістка, внук і внучка. Відчуваю своє покликання у тому, щоб пізнаючи Бога особисто, допомагати в цьому іншим».
«Шалом тобі! Слава Україні!», – таким міг бути початок його звернення тепер. У своїх проповідях пастор звучить твердо. Так само твердо діє – його командою евакуйовано багато ірпінців. І зараз церковна команда забезпечує продуктами та речами першої необхідності місцевих та жителів довколишніх міст і сіл.
Далі – розмова із пастором Миколою Романюком.
СТРАШНИЙ, РОЗБОМБЛЕНИЙ ІРПІНЬ
– Ви вже з Рівненщини, куди виїхали, повернулися в Київ?

– На цьому тижні ми з дружиною в Ірпені. Ваш дзвоник застав мене у Переяславі.
– Як Ірпінь?
– Страшний! Розбомблений, розбитий! Понівечений до непізнаванності!
(Уже після нашої розмови була оприлюднена інформація, що 71% інфраструктури знищено).
– Якою була ваша реакція, коли дізналися, що російські окупанти обстріляли Ірпінську Біблійну семінарію?
– Коли живеш в умовах війни, бачиш, що діється, то моє єдине прохання до Бога було і є – щоб тільки люди не постраждали.
– Як гадаєте: коли можна буде повернутися в місто? Ви маєте намір там продовжувати жити?
– Якщо Бог дасть і росіяни більше не братимуть Київ, то за місяців два-три місто почне потрохи повертатися до нормального життя. Бо поки воно придатне тільки для екстремалів. Проте команда нашої церкви від початку війти там служить – для тих, хто вижив. Ми змінюємо одне одного і не припиняємо добрих справ. Окрім служіння Ірпеню, команда почала розвозити продуктові набори у навколишні міста і села. Також у Бучу, Гостомель, Ворзель. Хоч Бучанський напрямок став «туристичний» для журналістів, блогерів, волонтерів, однак є райони, вулички Бучі, куди допомога не доїжджає.



І так, ми чекаємо нагоди повністю повернутися в Ірпінь.
НЕПОКАРАНЕ ЗЛО – ЗРОСТАЄ
– Пасторе Миколо, ваша реакція на війну у перші дні? А тепер? До речі, до війни можна призвичаїтися?
– Читаючи новини, розумів, що війна таки може розпочатися. Проте вірити до останнього не хотілося. Тому коли все сталося, відчував душевний і фізичний біль (біль у м’язах), спустошення. Зараз я внутрішньо мобілізувався, хоча є речі, які ще не відновилися як слід: складно займатися богословськими питаннями, писати. Ще не призвичаївся до війни: таке відчуття, що тепер період важкої й виснажливої роботи, який скоро завершиться і можна буде відпочити.
– Думаєте, скоро?
– Не знаю. (Задумується). Ні, не скоро. У даному випадку, спостерігаючи за розгортанням подій, я – песиміст. Я вірю у нашу перемогу, молюся за неї, однак розумію, потрібно Боже чудо, адже маємо справу з ворогом, чисельнішим і сильнішим за нас. Тому й за Боже чудо молюся.

– Ваша відповідь пастві на, мабуть, найчастіше запитання «Що відбувається?» Те, що ми «проходимо долиною смертної тіні», називаєте випробуванням? Чимсь іншим?
– У світі існує зло. Зло – нездолане, непокаране завжди зростає. Тому що людина зла і гріховна, її природа зіпсута. Отож іншого шляху, як покарати, обмежити зло, – немає. Так і Писання вчить – перечитайте Послання до Римлян, розділ 13-ий. Не покаране у 2014 році (напад Росії на Україну, створення псевдореспублік, анексія Криму) зросло, укріпило і забуянило незрівнянно більшим насильством, брутальністю, більшими масштабами.
– Де вас застала війна?
- Війна мене застала у США. Одразу змінив квитки. Власне, до нас літаків вже не було, тож прилетів у Краків, знайомий довіз до українського кордону, а звідти на Львівщину, де була моя родина. Так, 5 березня добрався до Ірпеня, а потім виїхав на Рівненщину. Дружина з донькою – раніше – я попросив. Їхав в Ірпінь до наших, однак коли приїхав, зайшли російські танки, і ми максимально вивезли команду та ірпінців.

– Пасторе Миколо, задовго до війни «ходили» пророцтва про навернення Росії, яке нібито піде з України. Коли розвідки країн-партнерів говорили про можливий напад Росії, ви вірили у війну? До речі, ви вірите в ці пророцтва?
– Свідомо уникаю усяких сумнівних текстів. Я бачив таку кількість спекуляцій щодо пророцтв! Через те, що більшість почутих і прочитаних так званих «пророцтв» не біблійні, спекулятивні, а часом просто поганим переказом політичної аналітики, — то я максимально відмежовуюся.

– Війна стає затяжною. Від цього наші емоційні стани природно можуть зазнавати коливання. Протестанти, зокрема, мають навики стояти у вірі у найскладніших життєвих обставинах, мовляв, а Спаситель мій Живий! (Сама, католичка, вчилася цього у вас). І як тут можуть співіснувати віра, яка є здійсненням очікуваного і впевненість у невидимому (Послання до Євр.,11:1), і Божа воля, яка нас вчить довіряти Господеві, дещо упокорює?
– Ви поставили хороший серйозний комплекс питань, на які нема простих відповідей. Мій духовний і життєвий досвід говорить наступне: часто людина хоче зробити те, що хоче, і Господь їй потрібен більше як підтвердження. Вивчаючи Божу волю та дану тему, сказав би, що у величезній кількості питань Бог дав нам свободу: робіть, як хочете і не шукайте в цьому богословського підґрунтя. У контексті нашої ситуації: хочете виїхати за кордон – виїжджайте, переїхали у Західну Україну і можете там працевлаштуватися – працевлаштовуйтеся… Божа воля є на те, щоби не мати справ з гріхом. Все.


Які ще думки з цього приводу? (Замислюється). Все, що не можемо змінити, слід прийняти як Господом допущені обставини. Приміром, не в нашій силі припинити війну, отже, приймаємо її як допуск Божий і вчимося з цим жити, думаємо, як допомогти собі, своїм та іншим, самоорганізовуємося…

Кожна ситуація має на меті показати наші рани, страхи, болі, невірства і, як результат, каятися, очищатися, працювати над собою. Власне, те, що не можемо змінити, кидає нам виклик. Мої дві перших проповіді після 24 лютого присвячені урокам війни. До слова, у моєму списку ще є уроки війни, які озвучуватиму.
Відомий пастор зі Слов’янська Петро Дудник написав у FB, мовляв, «ми знаємо, що тим, які люблять Бога, – покликаним за його постановою, усе співдіє на добро» (Рим.8:28). Але як це зараз нам співдіє, він пояснити не зміг. І це чесно.

– Звичайно. У Біблії не сказано, що війна – це благо. Проте будь-яка життєва ситуація має виховний аспект. Ця війна показала: доброту та щедрість українців, які відкрили двері власних домівок для співвітчизників з півночі, сходу чи півдня України; жадібність, здирництво тих, які підняли ціни на житло; зрадників, готових за 2 000 гривень вбити співвітчизників, поставивши мітку ворога; дуже переляканих західняків, які переїхали в Польщу чи деінде, хоч до них, що називається, «не прилітало» або майже «не прилітало». Інакше кажучи, навіть у таких обставинах є користь думаючій людині.
«БОЖІ ЗАПОВІДІ НЕ ЗАПЕРЕЧУЮТЬ ЗБРОЙНИЙ ОПІР ЗАГАРБНИКАМ»
– Ваші вірні служать в ЗСУ? Теробороні? Чи може сучасний християнин брати в руки зброю? А як заповідь «Не вбий!»?
– Справа в тому, що заповідь «Не вбий!» стосується наших ближніх, сусідів, яких ми недолюблюємо, ненавидимо. Вона – про приватне життя і стосунки довкола людей. Єврейська біблійна мова має різні слова для описання убивства на війні і побутового. Тому Писання нам представляє Божі накази – йти завоювати, захистити чи скарати на смерть. Тобто не заперечує використання зброї.


Треба розуміти, що українські протестанти, а саме – євангельські християни-баптисти та п’ятдесятники зазнали впливу європейського анабаптизму, пацифістського за своєю природою. «Баптизм» означає – хрещення. «Ана» – перехрещення. Це були католики, які почали хреститися в свідомому віці. Власне, частина з них, особливо, голландські і німецькі анабаптисти, були радикальними пацифістами. І вони мали ідейний вплив на український та російський баптизм. Історична спадщина почала переглядатись, — 2014 рік допоміг українським баптистам дещо переосмислити і частина ще тоді пішли служити в Збройні Сили України. Цього року, здається, ще більше доєдналися до ЗСУ та Тероборони. І навіть ті, які не беруть в руки зброю, готові йти в ЗСУ – щоби працювати в тилу. Очевидно, зберігається відсоток тих, які за будь-яку ціну хотіли би відмазатися від армії. Однак таких людей в кожній християнській конфесії вистачає. І так, члени нашої церкви служать як в ЗСУ, так і в Територіальній обороні.

Реакція на війну духовенства РПЦ очікувана. Ви отримали листи із вибаченнями, словами підтримки/солідарності від знайомих російських протестантських єпископату/пастирів?

– Від трьох. Щоправда, лишень один написав проникливо, щиро, що йому соромно, що він – росіянин, соромно за Росію, її керівництво. Я відписав: «Дякую». Мої розум та серце на цей лист відгукнулися. Другий написав завуальовано, хоча знаю його проукраїнську позицію. Листа третього так і не відкрив. Не лежить мені душа до послань відомих людей на зразок цього, які знають про те, що відбувається в Україні, але не можуть/не хочуть називати речі своїми іменами.

Буквально через тиждень з початку війни в газеті «Мирт», що її видає однойменне санкт-петербурзьке видавництво, було надруковане звернення декількох десятків пасторів та викладачів семінарій, в якому війна Росії з Україною була названа війною і засуджена. Це не пройшло нами непомічено, однак таких свідомих в російському протестантизмі – мізерна кількість.
«У ПИСАННІ ТАК І НАПИСАНО: ЧАС ЛЮБИТИ І ЧАС НЕНАВИДІТИ»

– Моя FB-стрічка демонструє те, що мало хто навіть з християн готовий молитися за своїх ворогів («… Я вам кажу: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує, Матвія: 5:44). Очевидно, тема прощення буде складним тривалим процесом. І це якраз поле діяльності для Церков. Ваші думки з цього приводу.
– Думаю, це важливий процес. Треба буде вчити наших людей пробачати тоді, коли у них не просять пробачення. Але я буду дуже категоричним опонентом серйозних діалогів з росіянами, російськими християнами, якщо не відбудеться їхнього покаяння у скоєному.


У Писанні так і написано: є час любити і час ненавидіти. І в час війни є і час миру. У час миру більше говоритимемо про любов. Хоча я радив би пильнувати свого серця, щоби не набратися ненависті надмірно. Ненависть отруює і навіть не дає добро робити. Краще Богові її віддавати. Так робив цар Давид, просивши, аби Бог скарав його ворогів.
А ще я негативно ставлюся до матів. На мою думку, якщо росіяни не можуть перемогти нас на полі бою, то вони перемагають нас лінгвістично. Бо мат – виключно російський за породженням. Це – ще однин варіант русифікації України, ще й тихим способом, що називається. Біблія заперечує лайливі слова, оскільки лайка – також отруєння душі.
– Пастире Миколо, а за що ви, окрім перемоги, молитеся в цій війні?
– За знедолених – тих, які втратили рідних, близьких та нерухомість. Вони отримали рани, які може зцілити тільки Бог, однак таким людям не можна залишатися наодинці. Це – катастрофа! Потрібне коло, з ким говоритимуть про те, що відбулося, плакатимуть. Краще, якщо вони будуть у церковних спільнотах, де зможуть переживати біль, страждання і горе. І молюсь щодня про перемогу над ворогом, про Боже чудо.


– Ваші вірні всі вціліли?
– Всі, крім одного, на превеликий жаль. 26-річний служитель Анатолій Бережний допомагав одній сім’ї переходити злощасний романівський міст, а мінометним вогнем вдарили у спину. Одразу загинули жінка з двома дітьми, один чоловік і він…
«КРИТИЧНІ МОМЕНТИ ФОРМУЮТЬ НАЦІЮ»
– Які поради даєте тим своїм вірним, які виїхали закордон? Подекуди у людей є очікуванням, що їм всі повинні, оскільки вони біженці. Дехто з них могли точно перебути в «тилу» всередині України, але вважають, що деінде зможуть побудувати краще життя, що часто є ілюзією. Як казав побожний молочник Тев’є Тевель з однойменного твору Шолом Алейхема: «Боже, кажуть, всюди добре, де нас нема. Але, Господи, де добре, як ми всюди?..» До речі, пасторе Миколо, будете заохочувати прихожан повертатися відбудовувати Україну?
– Дещо відповів на це питання, коли ми торкалися теми Божої волі. Отже, кожна людина має свобідний вибір. А я намагаюся не осуджувати. Негативно ставлюся тільки, коли чоловіки призивного віку прикладають зусилля, аби незаконного виїхати з країни.


Людям, які виїхали, раджу мінімум три речі. Перша: бути готовим повернутися додому або ухвалити рішення все ж переселятися. Друга: вчити мову і знайомитися з культурою країни, куди переїхали. Третя: працювати якомога більше. Нема офіційної роботи — прибирати в дворі, кімнаті, будинку господарів, які надали притулок. Дуже важливо в час такого вимушеного виїзду бути корисним!
– Ви народилися на заході – в Бориславі Львівської області, навчалися в Дрогобичі та на півдні – в Одесі, служите – в центрі країни. На вашу думку, ця війна пришвидшила історичні процеси і врешті створила українців як політичну націю, після чого вже не буде мовних маніпуляцій, протиставлення Сходу і Заходу країни?
– Критичні моменти формують націю. Як ми знаємо, юдейська нація постала в пустелі, вийшовши з Єгипту, – коли чудесним способом Божого втручання отримала свободу замість рабства. Для українців були 1919-1920-і роки дуже важливими. Перша та Друга світові війни зродили Січових Стрільців, ОУН, УПА. Помаранчева революція та Революція Гідності сприяли формуванню громадянського суспільства. І зараз, щоби ми не говорили, Путін допоміг багатьом українцям зрозуміти, власне, чому вони українці та об’єднав нас. Тому зараз відбуваються дуже цінні націєтворчі процеси, хоч проходять вони болюче, трагічно.
І ми повинні будемо пахати. Саме пахати для розбудови нашої держави! Починаючи нині з роботи в тилу! Створювати сім’ї, народжувати та виховувати дітей, започатковувати бізнеси, робити їх прибутковими, успішними, плекати Україну!
Розмовляла Надія ТИСЯЧНА, фото Миколи РОМАНЮКА
Інтерв’ю відбулося за сприяння Фонду миру та розвитку