Мир

Отець Георгій Коваленко — про духовну мобілізацію українців у непрості для країни часи

Говорити про мир, миротворчість, примирення з ворогом — зараз не найпопулярніша тема в Україні. У час, коли російська армія зусібіч стискає Україну, більше розмов про війну і про те, як нам захиститися від імовірного вторгнення.
І все ж отець Георгій КОВАЛЕНКО, нині священник ПЦУ, ректор Відкритого Православного Університету Святої Софії-Премудрості, cпіворганізатор миротворчого проєкту «Порозуміння. Релігійні спільноти і подолання поляризації українського суспільства», а в минулому — колишній голова Синодального інформаційно-просвітницького відділу УПЦ МП і речник предстоятеля УПЦ митрополита Володимира (Сабодана), вважає, що потрібно говорити про мир, бо війна колись закінчиться і мають бути ті, хто буде його розбудовувати. А ще, за його словами, треба не боятися і не забувати жити.
«ПЕРЕДЧУТТЯ ВІЙНИ ЧИ ІНШИХ ПОТРЯСІНЬ СПОНУКАЮТЬ ЗАМИСЛИТИСЯ ПРО СЕНС ЖИТТЯ»
— Ви священник, котрий давно вийшов за межі асоціацій з одним храмом чи одним саном. У тривожні, темні часи потреба Бога більшає — скажіть, будь ласка, чи це так, виходячи з ваших спостережень? І чи правда, що люди зазвичай навертаються, шукають Бога, стають ближчими до Нього лише у складних обставинах?
— Соціологія стверджує, що українське суспільство стабільно релігійне. Однак для того, щоб по-справжньому навернутися до віри, необхідне щось більше, ніж просто спроба шукати виходу із ситуації, коли не все контролюєш. Такі складні часи — якраз період, коли людина може почути Євангеліє. Проте, щоб воно стало основою життя, відбулася зміна розуму, потрібно ще й працювати над собою.
Нещодавно я побував в «Інтелектуальному салоні Кошкіної та Троїцького», який був присвячений темі «Як облишити паніку і не вмерти зі страху». І там психолог Олег Покальчук, власне, говорив про те, що віруючі мають оте джерело, із якого черпають силу, надто в складні часи. Але на момент їх настання його вже потрібно мати. Якщо ми говоримо про християнство, то це означає, що я, приміром, християнин не лише в храмі в неділю, а й вдома, на роботі, під час війни… Коли життя перевіряє мою віру, тоді моя віра жива.
— Отче, а ми всі обов’язково будемо перевірені життям?
— Кожен. І це не обов'язково пов'язано з війною. Днями написав пост: «Ви ж про війни почуєте і про воєнні чутки, глядіть, не лякайтесь… А про день той і годину не знає ніхто…» Це цитати не із сьогоднішніх новин. Це слова Христа. Якби ми так були мобілізовані Євангелієм, як повідомленнями інформагентств, можливо, наше суспільство було би іншої якості й наша згуртованість теж. І воно було би більш спроможним протистояти викликам зла внутрішньою силою добра. Свого часу Архистратиг Михаїл одним словом скинув із Неба згорділого Денницю з іншими ницими духами. Заклик Євангелія: «Не будь переможений злом, а перемагай зло добром» (Послання до Римлян 12:21) — завдання для нас. У складні часи є можливість також спробувати альтернативну дію, яка керована не ненавистю, страхом, насильством, а все ж таки оцим внутрішнім миром, який не є капітуляцією. Миротворець — не той, хто капітулює. Миротворець — той, хто готовий до перебігу подій і може захистити. І це важливо розуміти, бо іноді у нас під сумнів ставлять такі поняття, як миротворчість чи інші, пов’язані з розбудовою миру.
Біблійні настанови: «Не бійтеся!» і «Готуйтеся!».
— Дехто із християн налякані, мовляв, переживаємо оcтанні часи…
— Майже кожне покоління християн думає, що воно живе в останні часи. І майже в кожному поколінні християн є ті, хто бачить знаки та символи цього. У Євангеліє сказано: «А про день той і годину не знає ніхто: ні Ангели Небесні, ні Син, лише Сам Отець» (Матф. 24:36). Оцей пошук дати і часу — пастка. Передчуття війни чи інших потрясінь, війна на сході України ось уже вісім років спонукають нас замислитися про сенс життя, яке триває не так довго, які історичні процеси. Сучасні люди намагаються відхреститися від теми смерті, конечності земного буття. Насправді у такі непрості часи й стає очевидним те, у що ми, християни, віримо. І ми мали би демонструвати навіть менше того самого страху. Адже в Біблії сказано: «Не бійтеся!».


— Здається, 365 разів — на кожен день року!
— З одного боку: «Не бійтеся!». А з іншого: «Готуйтеся!». Готуйтеся не лише до можливої агресії з боку ворога, а й до зустрічі з Богом — кожному у свій час. Варто бачити й інший горизонт — він такий же реальний, як загроза повномасштабного вторгнення.
«ЧАС ГОВОРИТИ ПРО МИР»
— Один протестантський пастор розповідав, що у прифронтових селах на сході України часто любов Бога і, власне, прийняття Його, покаяння, миробудування, про яке ми далі говоритимемо, сприймається через забезпечення базових потреб: допомогти з їжею, водою, дровами й вугіллям… Яка ваша думка про це?
— Якраз Господь казав: «Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли; нагий, і ви мене одягли….» (Матф. 25:35-36).
Насправді в таких моментах відбувається зустріч з Богом: люди, котрі роблять добрі справи, є Божими руками. Не випадково ми називаємо Церкву Тілом Христовим. З іншого боку, зустріч з людиною в потребі для того, хто має можливість допомогти, також є зустріч з Богом, як Він і говорив.
— 2017 року Комісія з питань соціального служіння Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій (BРЦіРО) ухвалила Стратегію миробудування «Україна — наш спільний дім». Зрозуміло, що поняття миру має багато аспектів. Чи цей документ, на який ви посилаєтеся також, не випереджає час, якщо говорити про його головний аспект: стан спокою, період між війнами, згоду вирішувати конфлікти без застосування насилля, як подає значення цього слова Вікіпедія? Адже навряд чи Путін у своїх новоімперських амбіціях заспокоїться. Так, ми молимося й віримо, що повномасштабного вторгнення, як і будь-якого, не буде, проте спокійно жити північний сусід теж не дасть — гібридна війна в розпалі.
— Якраз час говорити про мир. Все одно війна закінчиться і повинні бути люди, котрі мають його розбудовувати. Більше того, якщо ми говоримо про Євангеліє, то, сказати б, єдина політична заповідь християнину звучить так: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Матф. 5:9).
Поява цього документа ще 2017 року говорить про рівень розуміння нашими Церквами важливості миротворення. До слова, лише в грудні торік було створено Український національний центр розбудови миру, і велика група експертів, до якої долучилися, в тім числі, представники релігійних спільнот, розробила «Концептуальні засади розбудови миру в Україні за умов збройного конфлікту, що триває». Слід розуміти, розбудова миру — це процес. Він може бути не лише зовнішнім, а й внутрішнім, тобто всередині держави. Важливо, щоб розбудова миру була не лише там, де перебувають миротворці в шоломах — peace keeper, а й peace maker. (В українській мові поняття «миротворець» у євангельському та міжнародно-політичному значеннях — одне слово. В англійській ж — два.)
Наведу ще один приклад. Перші розмови про те, щоби мати спільний підручник зі складної історії між Німеччиною та Францією, виникли на початку 1930-х років. Потім — прийшов до влади Гітлер, далі — Друга світова війна. Коли всі ті жахіття закінчилися, німці та французи згадали знову про тих, хто досліджував зазначену тему. Але перший спільний підручник вийшов уже в ХХІ столітті — 2007-го чи 2008 року. Тобто це певний шлях, який проходить суспільство.


У мене є така думка: війна закінчується тоді, коли її учасники або нащадки тих, котрі воювали один проти одного, разом моляться за упокій загиблих і мир для нині сущих.
Якщо говорити про Другу світову війну, то для Німеччини та Франції вона закінчилася примиренням, а для Радянського Союзу, спадкоємицею якого Росія себе вважає, лише перемир’ям. Відродження агресивної риторики і брязкання зброєю про це свідчить.
— Як продовження попереднього питання: який запит на мир — у головному розумінні цього слова — є в українському суспільстві? Я в тому сенсі, що донедавна теми, як, приміром, вибори в ОРДЛО, викликали велике обурення. Зараз Україна здобуває безпрецедентну підтримку з боку деяких європейських країн, Британії та США. Заможні українці скуповують зброю, вступають в об’єднання територіальної оборони, готуються до самозахисту. А от приклад заголовку ТОП-видання: «Руки сверблять, нехай уже йдуть у наступ». Як живе Бердянськ в очікуванні морського десанту РФ».
— Вірю в те, що зараз українці якраз прагнуть захистити мир. Нещодавно читав Енцикліку «Всі брати і сестри/Fratelli Tutti» Папи Франциска, в якій один параграф завершується словами: «Ні — будь-якій війні!». Як годиться, одразу отримав під цим своїм постом порцію зради (Сміється.) Але в тому ж документі йдеться про прощення: пробачити — не значить дати гнобителю можливість гнобити далі, натомість позбавити його сили, встановити мир та справедливість. Сьогодні, мобілізуючись захищати свою сім'ю, Батьківщину, маємо навчитися справжнього миру — щоби стати його захисниками. На жаль, ще не настав той час, про який написано, як у пророка Ісаї, на стіні біля будівлі ООН у Нью-Йорку: «…Не здійме меча народ проти народу, і більше не будуть навчатися війни».

«НАЙГОЛОВНІШИЙ НАШ ЗДОБУТОК — ЛЮДИ»
— За понад рік існування проєкту «Порозуміння», який реалізується за підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини через IFA (Інститут зовнішніх відносин) у програмі фінансування ZIVIK, відбулися онлайн-вебінари та офлайн-зустрічі про різні аспекти миробудування. Зустрічі відбулися у восьми містах країни за участю політологів, юристів, філософів, освітян, а також спікерів та учасників із православних Церков обох юрисдикцій, УГКЦ, юдеїв, мусульман. На вашу думку, в час, коли ми говоримо про зовнішньоєвропейську інтеграцію, чи відбулася внутрішньоукраїнська?
— Назва проєкту — «Порозуміння. Релігійні спільноти і подолання поляризації українського суспільства». Він уже добіг кінця. Але, знаєте, порозуміння — це як завдання.
Ми стартували торік навесні в досить несприятливих умовах: концентрація російських військ на кордоні з Україною, і про жоден мир ніхто говорити не хотів. Довелося пояснювати, мовляв, не про капітуляцію йдеться… Потім на наші зустрічі вплинув Covid-19 — вони переносилися, частково відбувалися онлайн.
Насправді миротворчі проєкти в Україні лише починаються. Сказати, що зараз вони мейнстрім у суспільно-політичному чи релігійному середовищі, — було б явним перебільшенням. Тому ті, хто цим займається, — або під підозрою з обох боків, або в стані певної депресії. Бо простіше, коли ти визначився, що є ворог і треба боротися. А коли кажеш: «з ним треба домовлятися»; «це він тебе визначив ворогом, а не навпаки»; «потрібно запропонувати мир, однак не на його умовах», — складніша історія.
Ми побували в Бахмуті, Слов’янську, Одесі, Харкові, Сумах, Хусті, Львові, Острозі. Проблеми, які турбують тамтешніх жителів, з одного боку, — однакові всюди, а з іншого — у кожного регіону свої особливості. Нам потрібно вчитися жити в суспільстві різноманітному. І вчитися слухати одне одного.
Найголовніший наш здобуток — люди. Зараз продовжуємо написання й публікацію текстів про розбудову миру, яких в Україні не так багато: www.oou.org.ua/peacebuilding. Дуже важливо, щоб вони поширювалися. Також ми в діалозі з Українським національним центром розбудови миру. Тому можна сказати, що там релігійний кластер уже якось представлений. Люди миру є, їх потрібно сконтактовувати одні з одними.
— Ви й ваші партнери вивчали досвід миробудування в інших країнах. Як ви вважаєте, ситуація якої країни нагадує нашу, де суспільство — постгеноцидне, пострадянське (за словами відомого дослідника Голодомору Джеймса Мейса, незалежність 1991 року здобула УРСР; а перший посол Польщі в Україні Єжи Бар зазначив: мовляв, наша країна була ближча до епіцентру ураження). І зараз, можна сказати, воно проходить свою Книгу Вихід, якщо звертатися до Біблії...
— Досвід кожної країни унікальний, але виклики, з якими стикається та чи інша держава під час конфліктів, воєн та їх подолання, все ж таки спільні. Тому дуже важливо вивчати ці кейси, як зараз модно говорити. Якраз відкриваємо багато текстів, які стосуються Другої світової війни і періодів після неї — в різних країнах. Я не звужував би до подібності нашої ситуації з чиєюсь або чиїмись.
Щодо українського суспільства, то постійно кажуть, що це — вихід із полону рабства. Однак Богообраний народ вийшов і пішов в іншу землю, а ми як були на своїй землі, так і залишимося. Українці внутрішньо мусять вийти із рабства, а свою землю — захистити. Але тут є важливий момент, на який не завжди звертають увагу. Єврейський народ міг дійти до обіцяного краю за сорок днів, натомість дійшов за сорок років. Чому? Блукали, доки вчилися. За кілька днів після виходу із Єгипту він здобув заповіді, в яких закладені принципи життя вільних людей. Отож, якщо хочемо виходити із рабства, потрібно перечитати заповіді, які якраз і утверджують свободу. Перша: «Я — Господь, Бог твій, що вивів тебе із єгипетського краю з дому рабства. Хай не буде тобі інших богів передо Мною!».


Після Революції Гідності було створено ініціативу «21 листопада». От я почав для них писати текст про свободу, пам’ятаючи про зазначену заповідь. Це тлумачиться як цінність свободи. Зазираю в наш Катехизис (отець 2019 року перейшов із УПЦ МП до ПЦУ. — Н. Т.), а там про це ні слова... Натомість: «Я — Господь, Бог твій! Хай не буде тобі інших богів передо Мною!». Виявляється, його було написано за катехизисом московського митрополита Філарета Дроздова в ХІХ столітті. Йду далі. Катехизис Петра Могили, а в ньому рядок: «…Бог твій, що вивів тебе із єгипетського краю з дому рабства…» — є! Тобто між київським митрополитом Петром Могилою і московським митрополитом Філаретом Дроздовим згадка про свободу кудись поділася. Але ж це досі так сприймається і навчається.
До чого я: коли говоримо «не вкради», маємо на увазі й корупцію; «не лжесвідч» — не просто про «не бреши», а й «не маніпулюй» (для медіа), а також про справедливу судову систему. Отже, наш вихід із рабства під релігійно-духовним кутом зору має супроводжуватися виконанням Божих заповідей. А щодо суспільно-політичного спектра, це має бути новий суспільний договір про те, яке суспільство хочемо бачити й, відповідно, будуємо.
«ДОКИ ТРИВАЄ ГІБРИДНА ВІЙНА, ПОЗИЦІЯ МОСКОВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ ТАК САМО ЗАЛИШАЄТЬСЯ ГІБРИДНОЮ»
— Мир також потрібно будувати поміж різними церквами та їхніми вірянами. Так, у свіжому дослідженні Центру Разумкова «Особливості релігійного і церковно-релігійного самовизначення громадян України: тенденції 2000 — 2021 рр.», оцінюючи власне ставлення до найбільш поширених в Україні релігій та релігійних течій, переважна більшість наших співвітчизників — а це 74% — позитивно висловлюються про православ’я. Проте коли респонденти оцінюють православні церкви, то цей показник стосовно ПЦУ становить 55%. Тоді як негативізм до УПЦ МП (34%) висловлюється частіше, ніж до будь-якої іншої релігійної організації. Скажіть, будь ласка, для того щоб тут зарадити, церквам потрібно працювати над порозумінням між собою, чи окремі з них теж повинні зробити певні висновки?
— Московський патріархат — церква Радянського Союзу, і вона такою залишається досі. Особливо що ближче до її центру. В УПЦ МП була частина віруючих, які по-іншому себе відчували і позиціонували — Українською православною церквою, яка незалежна у своїх справах від Московського патріархату, хоча в євхаристичній єдності з ним та усім Вселенським православ’ям. Зовсім інша історія з Томосом. Використовуючи різні засоби і технології, УПЦ МП вдалося втримати майже всіх єпископів та більшість духовенства. Але це тема окремої розмови.
А от щодо нашої ситуації, то, на мою думку, якраз Московський патріархат в Україні зазнає найбільше потрясінь та розділень у разі повномасштабного вторгнення з боку Росії. Доки триває гібридна війна, позиція Московського патріархату так само залишається гібридною і потенційні колабораціоністи з потенційними захисниками України можуть співіснувати в ньому. Але якщо розпочнеться неприкрита агресія, доведеться визначатися.
У соціальній концепції УПЦ МП сказано, що вона має бути посередником між державами у разі конфліктів та воєн. На жаль, так не сталося. Спочатку ця Церква займала нейтральну позицію, а потім стала дрейфувати в бік підтримки політики Кремля. Патріарх Кіріл слідом за російським керманичем говорить, що українців як народу не існує, Української держави та української церкви не має існувати. І ні для кого не секрет, що УПЦ МП також використовують у цій гібридній війні.
Католицька церква була змушена переосмислити, фактично, політичне богослов’я, яке починалося як підтримка режиму Гітлера, а потім настільки змінилося, що його охрестили богослов’ям після Аушвіца, коли Друга світова війна закінчилася. Цього не відбулося на теренах Радянського Союзу, Російської Федерації як його спадкоємниці, в РПЦ та відповідно в УПЦ МП. Однак такий перебіг подій — неминучий. Бо те, що ми бачимо і чуємо з боку керівництва Росії, РПЦ та УПЦ МП, — часто несумісне з Євангелієм. Хоча знаю, що в Росії, і в РПЦ, і в УПЦ МП є християни, котрі раніше чи пізніше чинитимуть відповідно до того, що Христос сказав: «По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою». (Євангеліє від Івана, 13:35).
— Поет Андрій Любка у своїй статті «Покоління русофобів» написав: «За ці вісім років народилися діти, котрі вже встигли вирости й піти до школи, а по телевізору постійно одна тема — війна. Ці діти виростають з уже вбудованим знанням про те, що Росія — наш ворог… Та й ми, дорослі, уже вісім років поспіль ходимо до школи русофобії. Авжеж, хай би що там хто казав, але ненавидимо ми не одного Путіна. За ці роки у нас виробився рефлекс сахатися всього російського, втікати від нього, наче від прокази. Тут ідеться не лише про некупування російських товарів, а про російське як таке». Яким чином відбуватиметься примирення з Росією, бо ж часи змінюються і не вічно цій країні жити з тавром агресора? Скільки часу на це може піти?
— Продовжуючи сказане: як змінювалося католицьке богослов’я після Аушвіца, так само зміниться і російське православ’я після Кіріла та Путіна. Якщо в майбутньому Росія змінить політику, риторику, то є шанси відбудувати відносини, як це зробили ті ж Німеччина та Франція. Відмова українцям у праві бути окремим народом, політичною нацією, державою — помилка, якої припускаються лідери «русского мира» — що політичні, що духовні. Якщо ці питання зняти, то зовсім інший буде горизонт для розмов, які необхідно готувати сьогодні. Приміром, ми повністю переклали листи польських єпископів до німецьких і навпаки. Такий самий діалог може бути між ПЦУ та РПЦ. Є багато прикладів в історії Церков, держав, коли відбувалося примирення і досягалося мирне співіснування. У нас такі розмови уже відбуваються.
Французький історик і богослов, директор Інституту екуменічних студій УКУ (2004 — 2011) Антуан Аржаковський, котрий родом, зосібна, із Одеси та Криму, а дідуся його вбили нацисти у Франції за переховування євреїв, а потім було канонізовано, — у 2016 — 2017 роках проводив консультації за участю гостей із західноєвропейських країн, росіян, українців. То був важливий досвід, коли ми побачили росіян, котрі не бояться говорити правду, будучи громадянами Росії й живучи в ній. Ми віримо, що настане той час, коли й ми зможемо пройти шляхом примирення, яким пройшли Німеччина та Франція. Однак щоби це відбулося, потрібно, щоб війна завершилася справжнім справедливим сталим миром.
— Особисті рецепти внутрішнього миру отця Георгія Коваленка.
— У мене є принцип: не хвилюватися з приводу того, що ще не сталося, а також — про те, що вже сталося. Потрібно діяти відповідно до реальності. Не боятися — якщо про нашу нинішню ситуацію, і готуватися! Робити все можливе для збереження своєї сім'ї та країни. Одночасно бачити, крім зовнішньої перспективи, й перспективу власного життя, бо життя проминуще. І не забувати про Вічність. Ми, християни, котрі віримо у воскресіння й вічне життя, маємо додаткову мотивацію жити й чинити по-християнськи, не боячись загроз та викликів. Власне, українці так і роблять.

Розмовляла Надія ТИСЯЧНА

Інтерв’ю відбулося з ініціативи Фонду миру та розвитку. Мета Фонду – сприяти миру, розвитку освіти та інновацій задля майбутнього країни

Джерело: https://day.kyiv.ua/uk/article/cuspilstvo/myrotvorec-ne-toy-hto-kapitulyuye

#Фонд_миру_та_розвитку