Протоієрей УПЦ Миколай Данилевич: «Захист своєї Батьківщини є обов’язком кожного громадянина»
Україна переживає важкі часи. До війни, яка триває уже восьмий рік, додалась інформація про ймовірний широкомасштабний наступ на сході, півночі та півдні країни. Не додає позитиву і четверта хвиля пандемії коронавірусу. В такі часи, як ніколи гостро стоїть питання об’єднання суспільства, віри, єдності, в тому числі і Церков. Про те, якої позиції дотримуються щодо цього в Українській Православній Церкві та чи може допомогти миру в Україні ймовірна зустріч Папи Франциска та Патріарха Кирила –протоієрей, заступник голови відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ, настоятель храму святителя Спиридона Триміфунтського в Києві Миколай Данилевич.
Такі зустрічі мають знаковий характер для світу
– Оточення Папи Римського Франциска і Патріарха Кирила ведуть перемовини про можливу зустріч, в тому числі, щоб обговорити мир для України – що думають про це в УПЦ? – Вважаю, що такі зустрічі мають знаковий характер для світу. Це очільники Церков, які представляють великі, багатомільйонні християнські громади. РКЦ і РПЦ не регіональні, а глобальні Церкви. Це не просто церковна дипломатія, а й ознака того, що релігія є чимось більшим, аніж просто приватною справою конкретної людини. Така подія стала б ознакою того, що релігія має місце в публічному дискурсі, що і сьогодні вона має потенціал впливу на наші суспільства. І якщо ця зустріч може якось позитивно вплинути на встановлення миру в Україні, то її можна тільки вітати. Також думаю, що вона мала б значення для розвитку міжконфесійних відносин між православними і католиками як у світі, так і в Україні. Саме ці теми згадуються в документі, підписаному під час попередньої зустрічі папи Франциска та патріарха Кирила у їхній спільній Гаванській декларації 2016 року. «Наші єпархії на Донбасі керуються з Києва» – Що Ви можете сказати тим, хто сумнівається, чи варто українцям захищати свою країну як вільну і незалежну? – Захист своєї Батьківщини є священним обов’язком кожного громадянина, в тому числі й для християнина. Християнин має бути добрим громадянином земної Батьківщини, щоб удостоїтися бути громадянином небесної Батьківщини, тобто Царства Небесного.
– Як УПЦ ставиться до ОРДЛО на сході України? – Наша Церква вважає ці території і людей, які там проживають, частиною України. Наші єпархії на Донбасі залишаються у складі УПЦ і керуються з Києва, у той час як держава їх тимчасово втратила, на жаль. На мою думку, присутність УПЦ на непідконтрольних територіях може бути тим фактором, який сприятиме поверненню й інтеграції територій, і наших співгромадян. Адже те, що відбувається на Сході України – це не релігійний конфлікт. На початку були окремі спроби представити його саме так, але ця риторика протрималася недовго. На мою думку, цей конфлікт має соціальні, політичні, ідеологічні, але не релігійні причини. На сьогодні очевидно, що значні групи наших віруючих присутні з обох сторін лінії розмежування. Разом з тим, для нас важливі не тільки території, а насамперед, люди. Саме тому ми не ділимо людей, уникаємо політичних оцінок в наших храмах, а намагаємося утримати людей в єдності, примирити, заспокоїти. Дуже легко людей поділити, і політики з різних сторін дуже успішно це роблять, але надзвичайно важко об’єднати й примирити, і над цим наша Церква дуже важко працює по обидві сторони лінії розмежування. Ми постійно спілкуємось з нашим духовенством і вірними з тих непідконтрольних територій. Єпископи і священники за можливості, приїжджають у Київ або в інші населені пункти підконтрольної частини України. Переконаний, що спілкування між людьми з різних областей, територій – це реальна основа для об’єднання. В церковній сфері цьому сприяють релігійні свята і різні заходи, які організовує Церква. З останніх таких можу згадати фестиваль колядок в Святогірській Лаврі, що відбувся 12 січня, і в якому взяли участь 557 учасників і 37 хорових колективів. Цікаво, що співали вони не лише колядки, там була й друга частина – фольклорна, де кожен хор співав давні українські пісні свого регіону.
Віра, як один із факторів об’єднання суспільства – Як Ви вважаєте, чи може віра допомогти консолідувати наше суспільство в політичному та географічному контексті? – Одним з факторів об’єднання суспільства може, але повністю – навряд.Для того, щоб віра консолідувала людей, треба, щоб переважна більшість наших громадян розділяли віру в Бога, ходили щонеділі до храму, практикували віру, як кажуть в Європі. Але це не так. Реально храми різних конфесій в Україні відвідує 3-7%, можливо 10% населення. Хоча, за моїми спостереженнями, вірить в Бога і визнає Його буття, напевне, понад 90% населення України. Також в цьому випадку, якщо ставити таке завдання, то є ризик перетворення релігії в політичну ідеологію. А це було б неправильним. Віра – це моральна і духовна сила, не політична. Окрім того, Україна є різноманітною в конфесійному плані. В трьох галицьких областях домінує УГКЦ, яка, загалом, має близько 3 200 громад по Україні. На Волині, Рівненщині і частково в Галичині помітна присутність ПЦУ, загальна кількість реально діючих громад якої складає трішки більше як 4 000. Є багато протестантських громад різних напрямків по всій країні, яких разом нараховується близько 10-11 тисяч. Але при всьому цьому найбільшою конфесією країни як за кількістю громад (12 381 парафія), так і за кількістю реальних вірних, які щонеділі відвідують храми, залишається Українська Православна Церква. За кількістю парафій та священнослужителів УПЦ є найбільшою конфесією в усіх регіонах, крім Галичини. Наші громади переважають також і на Волині, Закарпатті та Буковині. Наведені вище цифри – статистика реальних громад і активних вірян, а не симпатій, яку дають соціальні опитування.
– Як Ви вважаєте, чи варто заради того, щоб запобігти відкритій війні шукати можливості компромісу з опонентами і ворогами всередині і за кордонами країни? Де є «червоні лінії», за які не можна переходити? – На моє переконання, державі потрібно все робити для того, щоб об’єднувати і гуртувати людей всередині країни. Слід формувати й пропагувати інклюзивні ідеї, які б об’єднували народ, залучали і включали все наше регіональне і етнічне різноманіття до будівництва нашого спільного українського дому. Натомість ми маємо уникати ексклюзивістської ідеології, тобто виключення чи дискримінації тих чи інших частин нашого суспільства, при чому як політичних, суспільних, так і релігійних. Спостерігаю, що Президент Володимир Зеленський все-таки намагається артикулювати об’єднавчі ідеї. Згадаймо його офіційні виступи на інаугурації у День Незалежності та під час інших свят. «Ми всі українці: не існує більших чи менших, правильних чи неправильних» – це слова з його першої промови в 2019 році. Згадайте виступ на День Незалежності минулого року, коли Президент перерахував чи не півсотні назв етносів, які проживають в нашій країні та складають основу нашої української нації, але не як етнічної, а як політичної нації. Відповідно, якщо ми матимемо консолідований народ, то можемо не боятися будь-якої війни і зовнішніх загроз. Ще Наполеон говорив, що «військових сил недостатньо для захисту країни, в той час як країна, яку захищає народ, є непереможною».
Визначальною є поведінка священника –Лише впродовж останнього десятиліття українці пережили Революцію Гідності, втрату Криму. Наші люди восьмий рік живуть з військовими діями в країні та вже два роки з COVID-19, що охопив увесь світ. А тепер – чують і про нову загрозу повномасштабних військових дій, що з’явилася після ескалації конфлікту на північних та східних кордонах України. У зв’язку з цим питання: Що ви, як священник, говорите своїм вірним (у проповідях, проводячи паралелі з біблейськими часами; приватно) у ці часи турбулентності, коли важко бути впевненому у завтрашньому дні? – У Святому Письмі і житіях святих є багато мудрих слів та історій, знайомство з якими допомагає пережити будь-які важкі часи. Я би не став повторювати все це в нашому інтерв’ю. Людство вже багато разів переживало набагато гірші часи. Як писав премудрий Соломон: «Що було, те і буде, і що робилося, буде робитися, і немає нічого нового під сонцем» (Екл. 1:9). Але важливі не лише слова, але й сама поведінка священника. Люди дивляться на нього, як на лідера і слухають не лише те, що він говорить. Розповім одну історію. В 2016 році я їздив в Авдіївку, возив допомогу від нашої парафії. Це підконтрольна територія. В той час місто майже щодня обстрілювали – там люди постійно в таких умовах живуть. Я спілкувався з нашим священником, настоятелем храму Святої Марії Магдалини, отцем Андрієм і у нас був такий діалог: – «Отче, може б Ви хоч би на тиждень виїхали відпочити від всього цього кудись далі, на територію України? – Не можу. – Чому? – Я не можу залишити людей і парафію. Тут люди один за одним дивляться і якщо вони дізнаються, що якась помітна у місті людина (юрист, лікар, священник) виїжджає, то почнуть думати, що вона щось більше знає, тому й втікає, і зроблять це також. А тому, поки батюшка на місці, то й люди спокійні і знають, що все буде добре, навіть попри обстріли». Таким чином, люди спостерігають за тим, як поводить себе священник. Тому на нашій парафії, крім багатьох сказаних проповідей та слів, я своєю поведінкою намагався і намагаюся дати людям відчуття спокою і впевненості, а також найголовніше – відчуття Бога. Тому що, як вчить Святе Письмо: «Якщо Бог за нас, то хто проти нас?» (Рим. 8:31).
У питанні миробудування усі Церкви єдині – Попри те, що за останній час кількість вакцинованих українців зросла, у нашому суспільстві досі чимало тих, які проти неї (таких особливо чимало серед християн). Тим не менше, на приході храму святителя Спиридона Триміфунтського вірні кажуть, що батюшки благословляють робити щеплення. Це ваша особиста позиція чи загалом –УПЦ? – Ми не те, що благословляємо, ми спокійно й виважено до цього ставимося. Згідно з позицією нашої Церкви, священник не може ні змусити, ані заборонити людині вакцинуватися. Вона сама повинна вирішити. Вакцинація – питання не релігійне, а медичне. Церква наголошує, у цьому питанні не повинні обмежуватися права людини і вакцинація має бути добровільною. А вже все інше: якою вакциною краще, які побічні ефекти, які наслідки і так далі, це вже питання до лікаря.
– У 2017 року Комісією з соціального служіння Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій (ВРЦіРО ) була прийнята Стратегія участі церков у миробудуванні. Її центральна ідея – Український мир як спільнодія релігійних та громадських організацій. Чи співпрацює УПЦ з іншими Церквами чи організаціями заради миротворення? – Так, УПЦ включена до міжконфесійної співпраці. Наша Церква входить до складу ВРЦіРО. Ми долучилися до прийняття цього документу спільно з усіма членами Ради. Загалом, попри те, що ми належимо до різних християнських конфесій, і навіть релігійних організацій – бо до складу Ради входять навіть мусульмани та іудеї – позиція щодо моральних цінностей у всіх збігається. Теж саме стосується й питання миробудування. В цьому всі Церкви єдині.
«Живіть так, як треба! Давайте приклад дітям власним життям» – Що, на Вашу думку, потрібно робити батькам та іншим дорослим для дітей, щоб: а) зберегти для них країну? б) виховати їх свідомими і ціннісно здоровими, аби будувати своє життя і Україну? – Це надто складні й глобальні питання, щоб дати на них коротку відповідь. «Якби ви жили так, як треба, то й мудрість би була своя», – писав Тарас Григорович Шевченко трішки з іншого приводу, але це гарні слова. Живіть так, як треба! Давайте приклад дітям власним життям. Один старший священнослужитель з довгою білою бородою, який на момент мого з ним спілкування, років 12 тому мав 18 внуків, сказав такі слова: «Не грайтеся з дітьми, інакше вони потім будуть гратися з Вами! Що робите самі, беріть дітей, щоб вони це робили разом з Вами. Майструєте вулик? Щось робите по господарству? Беріть їх, нехай дивляться, допомагають і вчаться». Звісно, життя в селі одне, в містах – інше. Але суть того, що сказав цей білобородий батюшка полягає в тому, щоб батьки навчали дітей власним прикладом, проводили час з дітьми, переживали якісь емоції разом з ними, розмовляли з ними, віддавали себе їм і були поряд з ними. Вони потребують нас. Ми – батьки, як рибки в акваріумі перед нашими дітьми. Діти нас бачать зі всіх сторін. І, до речі, багато нам пробачають. Набагато більше, аніж ми їм. Разом з тим, тато й мама є найкращими для наших дітей. Вони нас щиро люблять. Тому, будьмо достойними їхньої надії на нас, їхнього щирого дитячого дивування нами, їхньої любові до нас. А все інше приложиться.
Наталія Маціпура
Інтерв’ю відбулося з ініціативи Фонду миру та розвитку. Мета Фонду – сприяти миру, розвитку освіти та інновацій задля майбутнього країни.